Сповідь Інтроверта

Люди часто дивуються коли заходить тема про інтроверсію. Деколи таке відчуття, що вони вважають, що це важка хвороба, або щось таке, про що треба мовчати і взагалі не виражати свою думку. Дехто, не вірячи в суть інформації, кажуть що я собі то видумав, що не варто в цьому ані собі ані нікому признаватись. А ще більше дивує, коли люди не знають суть інтроверсії та інтроверта. Думки в цьому напрямі рояться в мене в голові, ще з 2013-го, коли я почав писати чернетку статті, і ось тепер настав час опублікувати.

 

 

Але спочатку лікбез/лікнеп – наведу цитату з Вікіпедії:

Інтроверти — тип особистості, орієнтований «всередину» або «на» себе. Інтровертність — зовсім не те, що сором’язливість або відчуженість, це не патологія. Крім того, цю властивість особистості не можна змінити, навіть якщо вони дуже сильно захочуть. Для інтровертів характерна поведінка, більш пов’язана з комфортною самітністю, внутрішніми роздумами і переживаннями, творчістю або спостереженням за процесом… Інтроверти стримані, педантичні, пунктуальні, небагатослівні. Це категорія людей, які перш ніж сказати, все ретельно обдумують, і тільки потім, можливо, вирішують вербалізувати інформацію. Завдяки своїй вдумливості, розважливості і спокою інтроверти полюбляють вникати в суть речей… Інтроверти черпають енергію зі свого внутрішнього світу ідей, емоцій і вражень. Вони консервують енергію. Зовнішній світ швидко викликає у них неприємні відчуття… Нерідкі випадки, коли інтроверти через соціальне несприйняття переступають через себе і надягають «маску», стаючи веселою, товариською людиною, але як тільки у нього з’являється можливість відпочити від своєї ролі, і зануритися у свої думки, інтроверт стає таким, яким він є — орієнтованим на свій внутрішній світ. Типовий інтроверт спокійний, віддалений від усіх, крім близьких людей, планує свої дії завчасно, любить порядок у всьому і тримає свої почуття під суворим контролем. Якщо екстраверту для комфорту необхідна присутність інших людей, то інтроверту комфортно працювати і на самоті. 

Є багато різноманітних Інтернет тестів, які визнають процентне відношення між інтроверсією та екстраверсією, і я їх проходив багато свого часу. Але варто зауважити, що деколи сприйняття змінюється, і тоді різний тест може дати різний результат. По всіх даних з мого досвіду, я десь приблизно на 95% інтроверт, адже деколи в мене проявляються характеристики притаманні екстравертам.

 

про балакучість і комунікабельність

2013-2016

Таксисти і перукарі. Поки що помітив що їх поєднує балакучість. Таксистам дай тільки причину, і понесло (і до речі не тільки українським але й польським, тому це навіть не інтернаціональне а суто глобально людське). Перукарі ж мають свого роду задачу – бути ближчим до клієнта, і це нібито покращує процес стрижки, особливо коли постійні клієнти. Ладно, якщо вже постійний то може й є про що поговорити. Я не балакучий в таких випадках. ІМХО, таксист має концентруватись на дорозі, а перукар на ножицях і на моєму волоссі, навіть якщо вони багатозадачні. Звичайно я усвідомлюю і бачу, і мені смішно, коли таксист мене “зачіпає” на розмову, а я йому речення-два і мовчу, і тоді така дивна тиша – таксист ніби очікує продовження. а я надіюсь що він буде мовчати.

Конференції, зустрічі по інтересах. Там важко бувати якщо ти не балакучий. Я був, відвідував, виступав і спілкувався з людьми, але мені це не приносило задоволення. Це свого роду тип задачі, який я виконав і живу далі.

В будь якому проекті де потрібна команда технічної підтримки (technical support) дуже ціняться балакучі люди. Це вже повірте я знаю, бо мав нагоду попрацювати в одному із таких. Але коли вони пишуть чи дзвонять мені то я не люблю як на тій стороні телефону екстраверт пробує з’їсти мій мозок, а я би радий кинути трубку, та вихованість мені не дозволяє.

Люди-балакуни завжди якщо не душа то “провідний троль” будь якої алкогольної компанії. В моєму випадку, це виходить не “природно”. А тому, коли я остаточно зрозумів, що інтровертизм це специфіка особи, і не варто підлаштовуватись під когось, щоб тільки бути такими як всі, чи комусь вгодити. Абсолютне ні.

Люди-балакуни, майже завжди мають майже ідеальне почуття гумору. В мене інтроверта, це якщо і відбувається, то як “потугами”, так як би “тужився” “вродити” анекдот… Якось я в твіттері спитав “А чи можна любити людину яка не має почуття гумору?“. Ніхто звичайно не відповів. Я вже майже знаю відповіді які можуть бути в цьому напрямі. Але все ж таки хотів би почути, може є різні думки. Це я до того, що часто жінки кажуть, що їм подобаються чоловіки з почуттям гумору, а чоловіки теж шукають жінок-веселушок. В мене ж, в Тіндері і будь-де де тема очікує пише – “Я не маю почуття гумору, змиріться…”.

Ще давніше, задавався питанням “чи можна навчитись балакучості?“. І десь за рік отримав відповідь: “можна” – головне захотіти і не боятись виглядати по-дурному. Але потім пройшов ще певний час і я зрозумів, що все таки не суть у вигляді “бути веселим балакуном”, а суть в тому, що мені це не приносить життєвого задоволення.

 

про втечу від самого себе, соціофобію та мізантропію

2016

Після майже 5-денної поїздки по Польщі, напружених ніг і купи вражень, суботній ранок біля 10 год. почався з думки – “Нині субота, можна ще поспати …”. Повалявся в ліжку, пару раз відчув ту саму думку “… можна ще поспати …” і десь в 11:30 таки вже свідомо пробудився. Випив кави, побрився після тижня їзди, “включився в ранок”. Згадав, що вже весна, треба трохи одягу прикупити на сезон. Треба відвідати магазини. Але … блін то субота, мене й нога болить, треба відпочити, треба написати статтю про подорож. Завтра піду, неділя, магазини відкриті. І потім сакральна думка-фраза – “Блін Андрію, але ти й Лундяк …” Хто не в курсі, то в мене є певна здогадка, що на генетичному рівні не тільки я і мій тато “соціально ліниві”, а й багато Лундяків чи Бабіїв в родині були такими в минулому… Може колись, я детальніше про це напишу в блозі LUND-IA-K.

Це я до того, що як інтроверт і віддаю перевагу завжди бути вдома, в своїх думках, а не десь на гучних вечірках та й загалом навіщо шукати собі “ґудза на одне місце”.

Це я до того, що усвідомлення інтровертизму дає можливість спостерігати поведінку людини, і деколи вбачати елементи соціофобії або мізантропії. На даному етапі життя, я не маю великих фобій, але відчуваю банальне небажання спілкування; я не маю великої відрази до людства, але окремі випадки в житті чи окремі люди викликають в мене ще більше небажання спілкуватись з людьми.

Залишу тут цитату з life.pravda.com.ua (2016):

“Інтровертами люди народжуються, це – невід’ємна частина їхньої особистості. Генетичну схильність до неї мають і соціофоби, проте в їхньому випадку “генетика заряджає пістолет, а досвід тисне на гачок”, каже Хендріксен.”

 

2016

Екстраверта видно з малого – кудись лізе, не питається, не боїться, ламає, б’ється, плаче, встає, і далі йде. Інтроверт буде сидіти поки не скажуть, що щось треба робити, кудись треба йти або він після довгих роздумів все ж таки зважиться на перший крок. Щось подібне було і в мене – малим, я довгий час не говорив, і коли люди до мене починали говорити я здається майже завжди “втікав під стіл” і там вже собі вчився, тренувався говорити/відповідати, ну типу ніби відповідав на відстані тому хто питав, але головне щоб не дивитись в очі. Таке мале, а вже інтроверт 😀
Висновок? ДНК/генетика визначає як людина буде поводитись в житті.

Десь до 9-го класу я не усвідомлював себе, не відчував особистості, не відрізняв своєї думки від чиєїсь, і як наслідок ходив до церкви, бо так мама сказала, бо так суспільство диктує, бо а як же ні, що ж сусіди скажуть? Я навіть пробував мислити в подібному стилі, який був всюдисущий, і коли спілкуєшся з людьми то відчуття було, що це вони диктують тобі як треба жити. Ще малим я відчувався просто безсилим щось протиставляти.

Між коледжем і університетом я коливався в релігійних думках, і врешті утвердився в своїх. В часи університету в мене почали формуватись політичні бачення. І чим дальше по роках, тим дальше я від суспільства, тим менше мені хочеться спілкування, співпраці, а тим більше суперечок ні про що, аби тільки по-ля-лякати та понарікати яке життя погане. Я маю своє бачення на життя, воно мене влаштовує, і я не потребую чийогось підтвердження чи розуміння, я не шукаю в людях підтримки.

 

 

А ви вмієте себе тролити?

2016

Якось раз я зайшов до квартири, і почув запах хлібу. От думаю благодать, добробутом пахне, сім’єю, затишком.

  • #іронія в тому, що це мене радше смішить, а ніж я серйозно відношусь. Ну бо в фільмах то все так показують, що в мене вже сформувалась реакція.

Деколи я приходжу і при дверях мугикаю “Honey… I’m home” (“Люба… я вдома”) 🙂

  • #іронія в тому, що я неодружений, і не дуже планую. 😀

Коли заходжу в під’їзд будинку, завжди перевіряю поштову скриньку (результат робочої профдеформації сформованої роками – всеохоплююче бажання щоб листи в пошті були або прочитані або видалені). Одного разу йшов і подумав, – “Ніхто ж тобі не пише…”. Відкриваю, а там важкенький лист від польського банку. Виявилось лист про зміни процесу страхування картки. Аркуш А4 і три інструкції-брошури з дуже малим розміром шрифту.

  • #іронія в тому, що ну хоч банк мені пише 😀

 

Я не вмію радіти життю (або боюсь)

2018-2021

В різні роки, в різні етапи мого життя, завжди були ситуації, якій я пригадую і маю своєрідні відчуття радості. Але й бувають ситуації, які я пригадую і логічно мислячи, здається було радісно, але все ж таки нотки смутку або нейтральності переважали. І як наслідок, формується певний страх, інструмент захисту чи що…

Запах повітря. Всім відомо як воно, коли в горах, чи десь на природі, чи особливо в добре відомих старих місцевостях. Завжди хтось був, з кимось зустрічався, про щось говорив. Але моментами мене наповнює дивний стан – відчуття страху тієї краси. А за страхом приходить якесь розчарування в перемішку з ностальгією. І гранична стадія – відчуття бажання не повторювати то знову. Складно пояснити в тексті, але одним словом “дивне”, від чого в більшості мене рятує, це спокій, де нічого не турбує, бо в майбутньому в мене це викличе жодних ностальгічних думок.

Духи. Двояко. Є певні жіночі духи, запах яких в мене спричинює і радість і смуток – радість бо пам’ятаю задоволення, смуток тому що такі речі мозок пам’ятає, а я б краще забув. Можна мені сказати, та забий, радій життю, не бери погано до голови, а я кажу- та я б і не проти “не брати”, просто воно в мене там завжди є, так просто викинути не можу.

Пиво. Свого часу, я довгий час не міг повноцінно “ходити на пиво”, адже мені воно не смакувало, і я не розумів чому знайомі його п’ють. І мені як інтроверту було не комфортно, що я проти своєї волі йду з кимось пити щось, що мені не смакує. А потім я спробував темне пиво в Польщі, “дункель” пиво в Німеччині і трохи Бельгійського пива, і зрозумів що просто є інші смаки, які мені НЕ були доступні в Україні. А потім я пішов ще далі – я зробив експеримент, щоб підтвердити чи може бути залежність – і дійсно так, я протягом декількох місяців відчував бажання до пива, і таке, що як майже робот кожної п’ятниці купляв і пив. Це мене налякало, бо як інтроверту це ознака що я можу спитись, а як особі в якої в роду є люди з підвищеною вагою, це було експериментальним доказом зупинитись. Тепер я майже не п’ю пиво, але принаймні коли виходжу на пиво з знайомими, то вже не так і погано смакує.

Шашлик. Це не тільки їжа, яка мені дуже смакує, але й соціальна подія, зустріч знайомих, родичів. Але на жаль, я не можу повністю “віддатись відпочинку”, бо з однієї сторони я б радше сам з’їв шашлик дома, і отримав більше смакового задоволення, а з другої сторони, ну ж не так часто буваю між людьми, то можна десь колись. Якось переживу. До речі пару місяців тому, появилась кафешка грузинської кухні в мене в Кракові неподалік від мене, і замовляючи шашлик по Інтернету, він ще теплий приїздить до мене, і я його з задоволення “лопаю”. Але маю певний психологічно-емоційний жартівливий стан – ніби я зраджую своїм знайомим, з якими я б міг шашлик з’їсти десь на природі.

Якщо підсумовувати. то мені дуже важко дається радість від простих речей в житті. І споглядаючи як це вдається іншим людям, мене це і дивує, і вганяє в ступор, і засмучує, але точно НЕ переконує, щоб я “з рукам і ногами” поринув в радість всім і вся…

Люди вміють відпочивати, планують заздалегідь, мріють про відпочинок, я так не вмію. Я то роблю випадково або в дуже коротких термінах. Менш-більш я бачу себе в житті це пару тижнів, максимум пів року, більше запланувати в житті я просто не намагаюсь. Я боюсь процесу відпочинку, наприклад сидіти і попивати пиво/вино, особливо коли сам подорожую. Можливо це встид за сам факт самотності в подорожі бо більшість людей подорожують парами, чи це більше глобально – що по життю, я рідко з кимось кудись їду, рідко потребую когось. Тому поки що я зупинився на думці, що я все таки боюсь людей, боюсь комунікації, боюсь незручних ситуації, типу “А як то ви сам? А чому номер не на двох?” і так далі.

Як наслідок, я часто можу почути в мою сторону – “Так а конкретно чому ти ж радієш? Щось тебе тішить в житті?“. Я радію коли спраглий і п’ю воду, це дає відчуття що щось дійсно магічне відбувається. Мені свого часу подобався сирник з кавою, і чи то в Львові чи в Івано-Франківську, я завжди шукав можливості якомога більше скуштувати. А потім я так якби “наївся” сирника на все своє життя, і тепер взагалі рідко хочу. Мене “окрилює” коли мені вдається зробити роботу якісно а якщо ще й вчасно, то дуже супер. І ні гроші ні факти вихідних для мене не критерій – мета виконати задачу, і коли вона виконана – момент радості і розворот і “до станка” по нові задачі…

 

Як я використовую свою лінь

2016-2019

Може не у всіх ситуаціях, саме інтроверсія є ключовим фактором, але я дуже сумніваюсь, що екстраверт так би міг поводитись. Наведу кілька прикладів, і як я в ситуаціях поводжусь.

  • Я дуже дивуюсь, коли бачу в людей багато їди в холодильнику, чи багато навареної їжі, яка і на столі, так і на кухні, і на плиті, так враження що весілля чи якийсь табун має прийти… Мені цей галицький широко-столий менталітет ніколи не імпонував. А всього на всього то їжі на одну сім’ю на день. В мене холодильник в більшості випадків заповнений на 10% – я не купляю багато їди, щоб потім не прийшлось викидати. Я також не купляю бо банально не хочу йти в магазин, щоб зайвий раз спілкуватись з людьми.
  • Я також не відчуваю бажання їсти з людьми за столом разом по графіку. Мені комфортно коли я маю свободу. Частково жартуючи, я можу не мати бажання запропонувати комусь чай/кав, а радше скажу – “ось чайник, чи машина – вперед”. Хоча з гостями так рідко буває, а от з близькими людьми я очікую, що кожен має руки,ноги і може сам собі зготувати. А тому, мені важко вживатись з кимось таким. який лінивий, і за метр від себе просить мене подати ложку/цукор/сіль. Може перший раз я подам, але наступні рази я точно буду ігнорувати/уникати. Екстраверт же, сам би шукав можливості зачепитись до людей, він би і так, і сяк, і чарочку, і чайочку, і кавки, і тортик, і після тортика… ббблллееее… Я так не зміг би. Знову ж таки в межах норм, наприклад на якихось важливих подіях я можу себе тримати “рамках екстравертності та приязності” але не довго 😀
  • Якщо немає хліба, то я кажу собі “Ну 1-2 дні без хліба то тільки на користь.”. Якщо нема що їсти а вже майже вечір, то кажу собі – “Ну не страшно, за то схуднеш“… Хоча фактично, мені “впадло” йти в магазин, і ну ви зрозуміли…

На мою думку така лінь диктується саме моєю інтроверсією. Але може є якісь інші психологічні основи, щоб це пояснити. Не спеціаліст. Тема частково відкрита ще.

 

про втечу від людей

2019

Йду… Бачу черешні, мозок вагається чи хочу я їх чи не дуже. Підходжу, пробую, ніби добра ніби ні, але йду далі. І так можу два, три рази. Власне, вже саме усвідомлення потенційного спілкування з людьми (ну типу “яка ціна”, “а зважте мені… “, “а чому так дорого”, і тд. тп.) сильніше “віє страхом” ніж бажання з’їсти черешень. І тому найчастіше я йду далі, в магазин де черешні є вже в лотках, з штрихкодом, і я можу купити без потреби спілкування з людьми. Як наслідок каси самообслуговування для мене то рай 🙂

Щось аналогічно з жінками… Усвідомлення потенційної розмови з жінкою (де треба буде і про себе розказати, і про неї випитати, і поцікавитись життям її мами і родичів загалом, і тд. і тп.) по силі страху більше, ніж фізіологічне бажання жінки.Тут мені часто кажуть, – “А як же родина? Бажання дати потомство не пересилює рівень інтровертивного страху?“. Я відповідаю, що мені добре там де ніхто мене не турбує, абсолютно ніхто і абсолютно нічим. І я собі в житті обрав напрям, який це забезпечує. Також вже #саркастично додаю, що я розумію, що більшість в суспільстві люди екстравертного типу і вони очікують, щоб маса йшла за ними, щоб інші люди робили так як наказують традиції. І моя відповідь тоді – екстраверти мені не указ як жити в житті. Загалом тема відносин та родини це тема на окрему статтю, яку може колись напишу, але не на цьому блозі.

2021

Часто чуємо/читаємо фрази типу “знайти свою людину” або “ти ще знайдеш свою людину” або “доля твоя десь там на горі Богом написана, ти чекай вона прийде“. Це все – елементи віри, і я розумію, що саме для релігійних людей це відіграє важливу роль, але для мене атеїста це взагалі не важливо. Скажу більше, я сам усвідомлюю, що все в руках кожної людини, і людина “коваль свого щастя”. І в питанні “своєї людини”, я фактично нікого собі я не шукаю, нікого не чекаю щоб з’явився; не хочу когось в своєму житті, щоб життя розділити або взагалі втратити себе і присвятити життя комусь; я не відчуваю потреби, і тому звісно, що нічого само собою не зробиться. Але це мій свідомий вибір.

 

про свята

2019-2021

Ще в 2013-му написав статтю про “свята”, і вона й досі актуальна – мій світогляд в цьому напрямі не змінився. Варто тільки додати, що з роками я все більше утверджуюсь в небажанні святкувати будь-що.

Тут, в розрізі інтроверсії, додам, що мені ніколи не подобались п’ятниці. Ще в Івано-Франківську, бувало, що я допізна сидів на роботі, бо чомусь саме в п’ятниці мене “пробивало” на кодінг. І якось так завелось, що п’ятниця для мене ані “развратніца” в більшості випадків, ані найкращий день в тижні, якого я свято чекаю.

#іронія є двояка тут:

  • З однієї сторони я деколи собі кажу, що це ж п’ятниця, треба відпочивати як всі, треба йти на пиво, треба то, треба сьо… І навіть коли я собі піддаюсь, все одно потім я не відчуваю задоволення. Ну тобто одну п’ятницю в рік можна але постійно кожну п’ятницю свято на неї очікувати – то не моє.
  • На роботі часто кажуть – “Милого/Вдалого вікенду” або “Доброго ранку всім, вітаємо з п’ятницею”, або ще гірше, вже в четвер кажуть поляки “що це вже мала п’ятниця”. Дійшло до того, що знайшлись такі пятницьо-люби, які кажуть, “Happy Friday (Щасливої п’ятниці), але може не для Андрія”, ну тобто я один раз відкоментував, що п’ятниця не є happy day для мене, адже я найбільше хочу тоді працювати, і той факт що ранком я сумний частково це віддзеркалює. На що я віджартовуюсь але ранком в понеділок, коли кажу – “Понеділок, от кращий день, нарешті я маю можливість повернутись до роботи“… Більше в цій темі я писав на Фейсбуці.

 

 

про соціальну дистанцію

2020-2021

Чим довше триває соціальне дистанціювання тим більше мені “стає незручно”, що в мене немає не було й досі COVID-у, немає депресії від того що мало спілкуюсь (як інші кажуть, що “з нудьги сходять з розуму”) – і це була знову #іронія :D. Адже мені як інтроверту нічого від світу більше не треба як спокій. Я нормально справляюсь з життям в “чотирьох стінах”. Я соціально дистанціювався ще тоді коли це НЕ було мейнстримом 😀

На межі 2020 і 2021 я написав пост, правда польською мовою, де власне сам собі показав, що для мене як інтроверта, 2020 рік пройшов добре.

Рік той також показав, що жити можна ізольовано, що я вдосталь Інтернет ресурсів, інструментів для допомоги (замовлення їди, купівля різних речей, одягу, і так далі). Різні сервіси працюють з новітніми технологіями (телефони, QR-коди, бездотикові оплати, і тд. тп.) що мені як інтроверту дуже подобаються, адже я не хочу ля-лякати з кур’єром пошти – я хочу забрати посилку і крапка. Врешті-решт можна зайнятись меценатством – фінансові пожерти на різні громадські проекти,  Інтернет проекти, Ютуб канали, і власне я почав робити, в першу чергу з метою підтримки україномовного контенту.

 

Я не шукаю друзів – ні в особистому житті, ні в роботі. Здивуванням 2021-го року для мене стало усвідомлення того, що є люди які працюють бо люблять дружню обстановку, хочуть працювати в дружній атмосфері. А для мене робота це робота. Як інтроверту мені цікавіше жити самому, всередині власного світу. Я не потребую людей, як зовнішніх чинників щоб відчувати себе щасливим. Я не відчуваю бажання соціалізуватись (йти на пиво, шашлики), але я деколи то роблю, тільки тому, що попросили/запросили.

  • #іронія в тому, що деколи я себе переконую, – “ну та піди вже, ну та зроби вже то, ну бо просять…”. Але все одно після “перескакування” через себе пару раз, щире бажання соціалізуватись все одно НЕ з’являється.

Я не шукаю сусідів, з якими б потусити. Для мене нормально, що я живу три роки з сусідами в багатоквартирному будинку, і толком ні разу з ними не говорив, в гості не запрошував, не напрошувався, і не був запрошений. Нікого особисто не знаю в будинку. Для мене це дуже добре. І порівнюючи життя в селі, коли ти тільки вийшов за поріг хати, тобі то сусід щось крикне, то люди з вулиці проходячи крикнуть… Як же мене то нервує. Бувало в юній молодості кошу траву в садку в селі, і йдуть люди по вулиці і кажуть “Боже помагай” і додають питання – “Що, косиш Андрійку?“… Я подумки “кричу”, – “б*ять, ну ж видиш що кошу, а не шашлик жарю, якого х*я питаєш?“… але в міру своєї вихованості щось екстравертивного мусів відповідати, в стилі “Та… ну бо заросло… треба ж ґаздувати біля хати“… І тому для мене життя в місті, де я нікого не знаю – це рай.

Я не шукаю родичів, яких би відвідати і поцікавитись як вони живуть – мені без різниці – в кожного своє життя. А навіть к доходить до подібних відвідин, то нічого раціонального я з таких зустрічей не отримую. Так я не помилився, якщо я від спілкування з людьми чогось і очікую, то по суті, а емоційних сплесків я не можу гарантувати від себе, ані потребую від когось.

Їдучи в поїзді, я не шукаю з ким би заговорити, я не шукаю їди щоб їсти і пахнути на весь поїзд, і якщо можна то вибираю купе. Круто в європейських поїздах – рідко бачу/чую, як хтось їсть але балакуни в в європейських поїздах на 6 сидячих місць рідко зустрічаються.

Тому, соціальна дистанція, самоізоляція, дотримання пандемічних обмежувальних правил для мене не було і не є проблемою.

З останнього, свіжого почув в свою сторону, що було напівсерйозно, напівжартома –  “то може це ти такий став після вакцинації?” 😀 #завіса …

 

PS.

З відомих інтровертів є Альберт Ейнштейн, Ісаак Ньютон, Кіану Рівз (“Нео” з фільму-трилогії (от-от буде вже 4-та серія) “Матриця”), Джонні Депп (актор фільмів “Едвард Руки-ножиці”, “Пірати Карибського моря”), Сальма Хайек, Кортні Кокс (“Моніка” з серіалу “Друзі”), Блейк Лайвлі (головна акторка з фільму “Проста послуга”), Джоан Роулінг (авторка книжок про Гаррі Поттера), Стівен Спілберг (режисер дуже багатьох sci-fi фільмів) та багато інших…

 

Ресурси/Джерела

 

 

5 thoughts on “Сповідь Інтроверта

  1. Є питання: якщо тобі не потрібно друзів, компанії, ти не любиш спілкуватись наживо з людьми можна зробити висновок, що ти сам з собою щасливий. Для чого тоді ти пишеш статті, ведеш інстаграм? Ок, хай буде для себе, але ж це публічна інформація. Мої роздуми на цю тему такі, що людина істота соціальна просто декому потрібен інший вид комунікації для соціалізації. Чи вірні мої роздуми?

    1. Так, я дійсно самодостатньо щасливий з своїм внутрішнім світом. Але я вважаю, що варто використовувати всім доступні методи для вияву точки зору, для історії особи. Як програміст, я використовую різні платформи, бо мені цікаво, я порівнюю, співставляю. Для мене розвиток думок йде “в мені” або “від мене”, але “до/для мене” це дуже в далекому пріоритеті.

      Я не боюсь висвітлювати інформацію щоб вона була публічна, і я не очікую, щоб хтось за нею гнався, чи переслідував чи очікував. Я не шукаю слави чи підтримки від інших. Ось ти Наталя прийшла, прочитала, потратила свій час, можливо щось було цікаве, щось ні, щось помічне. Так це свого роду зворотній зв’язок, який добре що є, але якщо б його не було я б не плакав, я б не шукав його. А екстраверти почувались дуже погано, що їм ніхто не пише, не коментує, вони б відчували, що їх зусилля були марні, і вони б очікували визнання від інших. Я ж відчуваю спокій, коли я оформляю думки в тексті, це своєрідна класифікація для внутрішньої “бібліотеки думок”.

  2. “А цей блог це метод класифікації думок, яких я маю N!. 🙂”
    це я прочитала, але все ж.

    1. Крім класифікації пост-фактум, я використовую блог для аналітики змін власних думок. Наприклад, думки щодо свят в мене не змінились з роками. Але от думки щодо монополії vs. конкуренції змінились, і я можу порівняти. А це тому, що який би крутий мозок не був, память з роками погіршується, мислення спрощується, і крім того є певне психологічне пояснення елементів памяті, які формуютсья тому, що людина “думає, що так могло бути”. В моєму випадку, я пишу статті щоб в майбутньому уникати ситуацій коли “я буду думати, що я ніби так думав колись”. Маючи текст, особливо публічний, особливо якщо принаймні кілька людей прочитає, мене самого це буде більш переконувати ніж мій 90-річний мозок, коли я буду згадувати – “а як колись я думав?” про цю чи іншу річ в житті.

Leave a Reply

Please log in using one of these methods to post your comment:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.